Я брела по життю,
Як в тумані густому,
Зачепитись душею
За щось не могла.
Сум, печаль і турботи
Були в дні новому,
А в прожитім –
Самотність, що поруч ішла.
Я забула, що радість
Тепло і кохання,
А не тільки страждання
Живе на землі.
Не було вже надій,
Не було сподівання,
Тільки зморшки глибокі
Лягли на чолі.
Дні минали в турботах,
А ночі в примарах,
Холод душу скував,
Вже й пісні не лились.
Раптом очі блакитні,
Неначе ліхтарик,
Прямо в зболену душу
Мені уп’ялись.
Заболіла душа,
Заквилила, заскніла,
Що це, Боже,
Невже ж бо вона ще жива?
І польоту стрімкого
Душа захотіла
І кохання в ній
Пісня з’явилась нова.
І полинула пісня
В простори всесвітні,
То кохання її
Аж до сонця жене,
На землі ж залишилися
Очі блакитні,
І зігріли мене,
Спопелили мене.